Історичний портрет:

      «Дівчина з легенди»

(До 400- річчя від дня народження Марусі Чурай)

    Саме так – дівчина - легенда - називають історики й літератори полтавчанку Марусю Чурай, яка фактично створила першу українську жіночу й романтичну лірику. В її житті художні образи тісно переплетені з реальними фактами. Навіть дата її народження не є точною - близько 1625 року, у часи Хмельниччини. Тому кожне нове покоління, читаючи про народну співачку, лише здогадується, що ж правда, а що ні…

    За переказами народилася Маруся в родині урядника Полтавського козацького полку Гордія Чурая та його дружини Горпини близько 1625 року. Вона мала гарний голос, майстерно співала пісні, які невимушено складала з різних приводів, і часто навіть у побутовій розмові могла заримувати думки.

    Маруся Чурай  є авторкою та виконавицею більше 20 українських пісень: «Сидить голуб на березі», «Котилися вози з гори», «Грицю, Грицю, до роботи» та інші, написані на основі власного життя. Послухавши не одну тужливу пісню, розумієш: жінкою поетеса була унікальною - сильною, творчо потужною, самостійною. 

    Найвідоміші пісні «Віють вітри», «Зелений барвіночку», «Ой не ходи, Грицю», «За світ встали козаченьки», «На городі верба рясна» - звучать і сьогодні в обробках композиторів, перекладах на німецьку, чеську, французьку, польську, англійську мови.

Ця дівчина не просто так Маруся.

Це - голос наш. Це - пісня. Це - душа.

     В її піснях вся Україна - країна смутку і краси, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові і чорної зради та довгої, вікової героїчної боротьби. Тому не дивно, що образ, та доля дівчини знайшли відображення в творчості митців різних поколінь, ставши однією з драматичних сторінок української історії часів Козаччини.

     Трагічна тема зрадливого кохання знайшла своє відображення у баладах Левка Боровиковського («Чарівниця») та Степана Руданського («Розмай»). Про авторку пісень йдеться в поемі Бориса Олійника «До тієї Чураївни» («Парубоцька балада)», у повісті Валентина Чемериса «Засвіт встали козаченьки», у драматичній поемі Івана Хоменка «Марина Чурай».

    Яскраве втілення образу легендарної дівчини можна побачити в повісті Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала» та українській драматургії: «Маруся Чураївна» Володимира Cамійленка, «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» Михайла Старицького (екранізований режисером Ростиславом Синько у 1978 році).

    Історичний роман у віршах видатної поетеси XX ст. Ліни Костенко «Маруся Чурай» відзначено Шевченківською премією, а пісня «Я козачка твоя» у виконанні Раїси Кириченко стала однією із сторінок життєпису дівчини – легенди.

    Звичайно, в суперечках про історичну реальність особи Марусі Чурай незаперечною лишається вимога: поки не знайдено бодай одного документа, де зафіксовано її ім'я, можна говорити лише про літературну легенду, започатковану історичною повістю О. Шаховського «Маруся - малоросійська Сафо». На сьогодні такого документу ще не маємо, але після роману Ліни Костенко Маруся Чурай стає нарешті цілком реальною особою, хай не в площині історичній, та, що не менше, а в даному разі,мабуть, важливіше, на терені літератури. Вона - співець і громадянин - тривожить сьогодні нас, у XXІ столітті.