Віртуальна мандрівка:
«Наш край – історії скарбниця»
У кожного з нас є велика і мала Батьківщина. Наш рідний край-чарівна Бойківщина з її багатовіковою історією…Історія рідного краю має початок, але не має кінця. Рідний край-це місце, де ми народились і живемо. Кожний край має свою історію. Свій рідний край треба оберігати і любити і знати його історію. Пропонуємо вашій увазі віртуальну мандрівку: «Наш край-історії скарбниця.»
Нашу мандрівку ми розпочинаємо з славного містечка Рожнятів.
ЗУПИНКА 1. Замок чи палац?
Сьогодні Рожнятів навіть не місто – селище міського типу, що ледве налічує чотири тисячі мешканців. Точної дати його заснування не знає ніхто – у джерелах розпливчато пишуть про ХІІІ століття. Щоправда, тоді це було Старе Село, а перша згадка про Рожнятів датована 1411 роком. Топонім пояснюють по різному: або тут селились «ріжні», тобто різні люди, або відбулася «ріжня» – різанина з татарами.
Є в Рожнятові один об’єкт, заради якого сюди обов’язково треба заїхати. Подібними родзинками може похвалитись далеко не кожне містечко, а всього в Україні їх налічується трохи більше сотні. Мова йде про рожнятівский замок. Його історія оповита таємницями і ще чекає допитливого дослідника. Джерела називають різні дати закладання – від ХІІІ до ХVIII століття. Більшість краєзнавців заслугу будівництва замку приписує шляхетському роду Скарбеків, але вони стали власниками Рожнятова лише у ХVIII столітті. Між тим відомо, що замок точно існував раніше, адже у 1648 році його здобули селяни під час повстання Хмельницького. Через два роки козаки взагалі спалили замок, але шляхта його швидко відбудувала і твердиня згадується у наказі гетьмана Яна Собеського від 1672 року.
ЗУПИНКА 2. Перегінське вміє здивувати
За 18 кілометрів від Рожнятова є селище Перегінське. За кількістю населення воно набагато перевершує Рожнятів, адже має понад 12 тисяч мешканців. Перегінське має статус гірської території і розташований на березі Лімниці- однієї з найчистіших річок України. Назва пов’язана із народними переказами, що спираються на історичні факти. У 1241 році татаро-монголи під проводом хана Батия здійснили похід до Європи, захопивши багато полонених. Довгі колони бранців переганяли з Закарпаття і при переході через бурхливу Лімницю вони мусили затриматись. Відтак, топонім походить від слова «переганяти». Між іншим, перша згадка про Перегінське фігурує в документах у 1292 році, що не так вже далеко від часів Батиєвого вторгнення.
Перегінське має ратушу. Із традиційною вежею з годинником. Її наявність свідчить, що колись поселення було містечком. Саме слово «ратуша» походить від німецького словосполучення «Rathaus», тобто будинок ради. Колись в цьому будинку засідав магістрат, тобто міська управа, яка збирала податки, пиляла бюджет та займались іншими питаннями самоврядування. Споруда кінця ХІХ століття.
Але і це ще не все! За ратушею є… замок! Його поява є заслугою львівського єпископа Гедеона Балабана, який на початку XVII століття розпорядився збудувати у Перегінському оборонний двір. Перегінський замок Балабана – це довга одноповерхова хата із двома невеличкими вежечками по боках. Втім, історики стверджують, що це дійсно оборонна споруда, до того ж, колись по периметру її оточував потужний частокіл. Облогу регулярної армії вона, звісно, витримати б не змогла, а ось гультяйську ватагу чи приватний загін сусіднього шляхтича – запросто.
ЗУПИНКА 3. Небилів – село емігрантів.
До Перегінського впритул примикає село Небилів, яке ніяк не оминеш. А ось у центрі Небилова стоїть пам’ятний знак 100-річчя початку української еміграції до Канади. У 1891 році уродженець Небилова Іван Пилипів та його товариш з сусідньої Слободи Небилівської Василь Ілиняк сіли на корабель «Орегон» та прибули до канадського порту Квебек. Землі в Новому Світі було багато, влада всіляко сприяла трудовій еміграції. Незабаром хлопці перетягнули до Канади свої родини, за ними потягнулись односельці, які заснували перше українське поселення біля міста Едмонтон у провінції Альберта.
7 вересня 1991 року в Небилові із помпою відзначили сторіччя початку еміграції. На святі були присутні делегації з Канади, США, Бразилії, де існують великі українські діаспори. Тоді ж встановили пам’ятник із портретами першопрохідців та барельєфом бойка, що прощається із Батьківщиною.
ЗУПИНКА 4. Ясень – село тверезості та літератури
Потім ще дев’ять кілометрів дороги углиб Карпат і буде село Ясень. Воно могло залишитись одним з багатьох глухих гірських сіл, якби там не народилась видатна постать української культури. 2 вересня 1811 року в родині місцевого пароха прийшов на світ Іван Вагилевич. Пізніше він закінчив Станиславівську гімназію, Львівську духовну семінарію, висвятився на священика. Разом із Маркіяном Шашкевичем та Яковом Головацьким створив галицький літературний гурток «Руська Трійця». Вони ходили «в народ», збирали українські пісні, оповіді, приказки. У 1837 році хлопці надрукували літературний альманах «Русалка Дністровая». До цього в Галичині видавали багато книжок польською, німецькою, церковно-слов’янською, єврейською, навіть вірменською мовами. Але «Русалка» була першою книгою на живій українській мові, якою спілкувалось корінне населення краю. Через це «Руську Трійцю» називають будителями української самосвідомості та засновниками західноукраїнської літератури.
Найдавнішим пам’ятником Ясеня є старий залізний хрест. На ньому читається напис: «В пам’ять святої тверезості. 1874». За легендою, колись тут стояла єврейська корчма. Місцеві чоловіки на життя заробляли важкою працею лісорубів і після насиченого трудового дня любили пропустити пару келішків оковитої. Власник розпивочної настільки вдало організував бізнес, що нерідко лісоруби просаджували там всю зарплату. Їхні жінки терпіли-терпіли, а потім спалили корчму, поставивши на згарищі хрест.
ЗУПИНКА 5. Доменна піч в урочищі «Ангелів»
Побудована в 1810 році за сприяння греко-католицького митрополита А. Ангеловича, звідси і походить назва поселення «Ангелів». До 1812 року тривало заселення цієї території, здійснювалось будівництво доменної печі й інших промислових споруд.
У 1814 році підприємство стало до ладу. Гута мала тоді 12 шахт, одну чавуноплавильну піч, дві гамарні (фабрики, де чавун переробляли на залізо), кузню для виробництва цвяхів, технічні і житлові приміщення. Кількість працівників на гуті складала 81 особу, а охоронців – 82 ос. Ливарний комплекс діяв лише до 1818 року і був закритий із-за бідної руди та судового процесу між Ангеловичем і управителем Гекером.
В Першу світову війну російська армія генерала Брусилова зруйнувала комплекс. Вціліла лише споруда доменної печі, яка внесена до державного реєстру пам’яток архітектури національного значення у 1979 р.
Отож, якщо ви любите історію, пам’ятки старовини, архітектури, хочете зустрітися з унікальними творіннями людських рук у старі часи – відкладіть свої домашні справи, клопоти, і повсякденну метушню та насолодитися пам’ятками старовинними та сучасності, то приїжджайте до нашого неповторного, мальовничого краю, як частинки величного бойківського краю. Карпатські гори, швидкоплинна Лімниця, пам’ятки історії, духмяні луки заповідних куточків назавжди залишаться у вашій пам’яті.
