Історична година « Вічна пам’ять і слава героям» 

    Щороку 29 серпня в Україні відзначається День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. Цей день встановлено Указом Президента України від 23 серпня 2019 року № 621 для увічнення героїзму військовослужбовців і добровольців, котрі віддали життя за батьківщину, як нагадування про одну із найкривавіших подій війни на сході України - Іловайську трагедію. 29 серпня 2014 року під час виходу сил АТО з оточення під Іловайськом російське керівництво порушило домовленості і ворожі збройні сили впритул розстріляли з важкого озброєння колони українських військових. Таке віроломне вбивство кваліфікується міжнародним гуманітарним правом як воєнний злочин. Тоді полягло 366 українських воїнів, 429 зазнали поранень, 158 зникли безвісти, 300 опинилися в полоні.

    Повномасштабне вторгнення Росії 24 лютого 2022-го відкрило нову сторінку героїзму, стійкості та, на жаль, втрат. Головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний повідомив, що з моменту повномасштабного нападу на серпень 2022 року «у війні проти російських загарбників загинули майже 9 тисяч українських героїв». Серед загиблих є наші односельці – Пулик Роман Романович та Тичковський Василь Ігорович.  Вічна пам’ять Героям.

    Україна сьогодні переживає найбільше випробування в своїй новітній історії - збройну боротьбу за незалежність і територіальну цілісність проти російського агресора. У цій війні ми вже маємо тисячі поранених і загиблих мужніх оборонців. Вони стоять в одному ряду з поколіннями борців за волю і державну самостійність. У сучасній російсько-українській війні попри велику кількість втрат маємо і першу історичну перемогу - згуртовану націю, готову боротися за права і свободу. Вперше за довгі десятиліття Україна може опертись на широку підтримку громадян, бо захищати державу зголосились мешканці всіх, без винятку, регіонів нашої країни.

    Хай пам'ять всіх невинно убитих згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі. У жалобі схилимо голови. Вони згасли як зорі. Допоки ми живі - житиме пам’ять про Героїв. 

 15 фактів про Івана Франка

    27 серпня 1856 року у селі Нагуєвичі на Львівщині народився видатний український письменник, прозаїк, публіцист, філософ, економіст, політик, громадський діяч, мовознавець – Іван Якович Франко. 

1. За 40 років активного творчого життя написав понад 6 000 творів загальним обсягом понад 100 томів. Кожних два дні з-під його пера виходив новий твір. Усього за життя Франка окремими книгами і брошурами було видано понад 220 видань, зокрема, понад 60 збірок.

2. У творчій діяльності письменник використовував близько сотні псевдонімів і криптонімів: Джеджалик, Руслан, Невідомий, Іван Живий, Не-Теофраст, Один з молодіжи, Один з русинів міста Львова, Non severus, Vivus та багато інших. Найвідоміший і найпопулярніший з них – Мирон (у численних варіантах написання).

3. Мав колосальну пам’ять – знав 14 європейських мов, міг майже дослівно повторити товаришам годинну лекцію вчителя; знав напам’ять усього «Кобзаря»; домашні завдання з польської мови нерідко виконував у поетичній формі. Перекладав на українську в тому числі з давньої вавилонської, давньоарабської, давньогрецької, східних мов.

4. Іван Франко рано залишився сиротою: коли йому було дев’ять років, помер батько (свій перший вірш «На Великдень» Франко присвятив саме йому), а в 16 пішла з життя і матір. Попри те він ще у 1864-му почав здобувати ґрунтовну освіту.

5. Навчаючись у Дрогобицькій гімназії, Франко жив на квартирі в далекої родички Кошицької на околиці міста. Нерідко спав у трунах, які виготовлялися у її столярній майстерні. Тоді ж почав комплектувати власну бібліотеку, яка налічувала майже 500 книжок українською та іншими європейськими мовами. Уся його бібліотека налічує 12 тисяч примірників.

6. Майбутній письменник навчався у Львівському університеті, а потім у Чернівецькому, де й здобув вищу освіту. Згодом захистив дисертацію у Віденському університеті (Австрія), діставши науковий ступінь доктора філософії. На Постгассе, 8 знаходиться погруддя письменникові, відкрите за участі його онука Роланда 28 травня 1999 року.

7. Перше світле юне кохання Франка було до доньки священика Ольги Рошкевич. Познайомилася пара у 1874 році. Спочатку їхні стосунки подобалися батькам, і ледь не дійшло до офіційних заручин. Однак Франка заарештовують за участь у таємній соціалістичній організації. І після цього батько Ольги забороняє будь-яке спілкування з Франком.

8. Після свого другого арешту 1880-го Франко ледь не помер з голоду. Тоді за тиждень у готелі він написав повість “На дні” й на останні гроші надіслав її до Львова. Після того три дні жив на 3 центи, знайдені на березі річки Прут – цих грошей вистачило хіба на одну хлібину. А коли їх не стало, лежав без пам’яті, без сил. Врятував Франка від голоду старий служитель готелю.

9. У 1886 році Іван Франко одружився. Його дружиною стала Ольга Хоружинська. Була високоосвіченою людиною, добре володіла мовами: англійською, французькою, німецькою, російською. Їхній шлюб був концептуальним, бо вони з’єднали дві половини України – Галичину та Наддніпрянщину. Подружжя Франків виховало чотирьох дітей – Андрія, Тараса, Петра і Анну.

10. Іван Франко відомий своєю любов’ю до вишиванки, яку вдягав і в будні, і на свята, тим самим ставши зачинателем нової моди – адже став першим українським інтелігентом, який поєднав сорочку з українським орнаментом із європейським костюмом-трійкою.

11. Іванові Франкові належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви “українці” замість “русини” — так традиційно називали себе корінні галичани. В “Одвертому листі до галицької української молодежі” (1905) Франко писав: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…”

12. Став першим професійним українським політиком: першим головою першої української політичної партії – «русько-української радикальної партії». Також одним із перших виступив на підтримку українського феміністичного руху – підтримав видання українського жіночого альманаху «Перший вінок», який видавали Наталя Кобринська та Олена Пчілка.

13. Франко відомий своїм інтересом до індійської культури, він вивчав літературу, філософські твори, тексти. Сам він говорив: “Жаль, що я не орієнталіст”. Серед перекладів Івана Франка – біблійна “Книга Буття”. Досі це найбільш точний переклад цієї частини Біблії українською мовою.

14. 1908 року стан здоров’я Франка значно погіршився, однак він продовжував працювати. Період останнього десятиліття життя Франка — дуже складний. “Протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю”, – писав Іван Франко. Помер Іван Франко 28 травня 1916 року у Львові, де був похований на Личаківському кладовищі.

15. Франко на сьогодні єдиним українським письменником, який номінувався на здобуття Нобелівської премії з літератури, але передчасна смерть завадила цій історичній події.

  Віртуальна мандрівка:

 «Так, ось яка ти, Україно, моя!»

Мій край чудовий – Україна!

Тут народились ти і я.

Тут над ставком верба й калина.

Чарівна пісня солов’я.

  

     Дорогі друзі! Сьогодні  ми здійснимо уявну подорож по Україні. Ми з вами знаходимось у нашій бібліотеці, яка знаходиться у мальовничому селі-Небилів.

    А яка ж вона наша країна? Треба самому подивитись тоді й зрозумієш. А як? По-всякому можна: найкраще, звичайно, пішки по країні пройти. Тоді все й побачиш. Можна на автомобілі, поїзді чи теплоході проїхатись. Теж непогано. Ну а якщо швидше хочеться, можна на літаку. Але в нашому краї немає залізниці, немає аеропорту. Тому, я думаю, ми будемо подорожувати автобусом

    Давайте зайдемо до нашого уявного автобуса, займемо свої місця і розпочнемо подорож. Ось ми проїжджаємо вулицями рідного села. Центральною є вулиця Незалежності. На ній розташована адміністративна будівля сільської ради,  крамниці, пошта, ФАП. Є також є вулиці Шевченка,на якій розташована наша школа, пам’ятник першим емігрантам нашого села, могила Січових Стрільців, вулиця Грушевського, Сагайдачного та інші.

На землі великій

Є одне село:

   Гарне, неповторне.

   Красне, як калина.

  І живуть тут люди

  Добрі, працьовиті.

Далі наша дорога пролягає до нашого обласного центру - міста Івано - Франківська.

    Івано - Франківськ - місто, яке славиться своєю історією і тому цілком заслужено носить одразу декілька титулів, серед яких особливо виділяється статус економічної, культурної столиці Прикарпаття. 

    Місто завжди славилося своїм патріотичним настроєм. Аура Франківська настільки пронизана любов’ю до рідної країни, що це дійсно відчувається. Туризм у місті можна назвати дійсно розвиненим і багатогранним, особливо для культурологів і мовознавців, адже кількість різних діалектів у регіоні дуже велика. Незначна відстань до Карпат служить ще одним приводом відвідати це чудове місто, передивитися його історичні пам’ятки і після цього гайнути кататися на лижах у гори, де на мандрівників чекає ще багато чого цікавого.

 Івано-Франківськ, ти гордість моя

І надія, з тобою затишно я мрію,

З тобою проліта моє дитинство.

Мій батьку, я тебе лелію!

    Остання зупинка нашої мандрівки буде у столиці нашої держави - міста Київ А щоб швидше плинув час у дорозі ми з вами проведемо невеличку розминку: «Твоя країна - Україна».

Наша країна називається -Україна.

Столиця України - місто Київ.

Найбільша річка -Дніпро.

Моря України - Чорне море, Азовське море.

Гори України - Карпати і Кримські гори.

Воно відоме в світі.

Каштани в ньому квітнуть.

Будинки тут високі.

Дніпро тече широкий.

Ворота золотії

Стоять мов чародії.

    Головна частина міста стояла на горі. Навколо міста з трьох боків підступав ліс. Із четвертого боку був високий берег Дніпра. Ліс опускався по схилах глибокого і довгого яру, який перехрещувався з другим яром і тому називався «Хрещатим». Від його назви пішла назва центральної вулиці Хрещатик.

    І сьогодні Київ зачаровує людей красою золотоверхих храмів, архітектурою мостів, будинків. Найкрасивіша вулиця Києва – Хрещатик. Широкий, просторий з зеленими алеями каштанів

    Ось і закінчилась наша подорож. Ми подорожували від рідного села до столиці нашої країни. І повертаємось знову до рідної домівки. І мені б хотілось прочитати такі рядочки:

Може, десь земля є краща й вища,

А над нею небо золоте.

Та мені найкраща та, де вишня,

Та, де вишня мамина цвіте.

    Тридцять два роки ми живемо у незалежній Україні і повинні пишатися тим, що маємо свою державу, мову, землю, традиції і символи. За роки незалежності багато чого змінилося в нашій країні, зроблено багато, а ще більше треба зробити. Нам треба утвердити Україну, як високо розвинену,

    Незалежну, європейську державу. Український народ знайде в собі сили і волю, щоб подолати всі труднощі на шляху розбудови нашої держави.

    Нехай наші серця наповняться гордістю за свою державу, прагненням до єдності та порозуміння, а наша плідна праця буде надійною запорукою щасливого майбутнього.

 Літературне досьє «Живу тобою Україно…»    

В цьому місяці виповнюється 85 років від дня                                                              

 народження українського поета-дисидента              

       Мельничука Тараса Юрійовича

                                                                                      

   

     Тарас Юрійович Мельничук народився 20 серпня 1938 року в селі Уторопи Косівського району Івано-Франківської області.

    Після закінчення десятирічки Тарас Мельничук працював коректором районної газети "Радянська Гуцульщина", далі — в Комі АРСР лісорубом, валовідбійником на Донбасі, служив у лавах Радянської армії.

    1958 вступив до Чернівецького державного університету. На третьому курсі покинув навчання і поїхав за комсомольською путівкою на будівництво Криворізького гірничо-збагачувального комбінату, далі впродовж двох років працював теслею на будовах Красноярського краю.

    1964 Тарас Мельничук поновився в університеті, з якого через півтора року був відрахований за вільнодумство. Працював у редакціях районних газет Глибокої, Хотина, Косова, Верховини, Івано-Франківська. 1967 у видавництві "Карпати" вийшла його перша збірка віршів "Несімо любов планеті". 1967 вступив на заочне відділення Московського літературного інституту.

    Здав рукопис збірки віршів "Чага" у видавництва "Карпати" та "Радянський письменник", що стало причиною його арешту 24 січня 1972 року під час масових репресій проти української інтелігенції. Відбував покару в Пермських таборах, звідки вийшов на волю в березні 1975. Перебував під наглядом органів радянської держбезпеки.

    Квітень 1979 — через спровокований КДБ інцидент, за "вчинення опору працівникові міліції" (а насправді за антирадянську діяльність) Тарас Мельничук був арештований на 4 роки. Далі — кілька років адміністративного нагляду, поневіряння в пошуках роботи.

    1982 у видавництві "Смолоскип" в Торонто без відома автора вийшла збірка його віршів "Із-за ґрат".

    Після повернення із тюрми, Тарас Мельничук почав багато пити. Попри застереження друзів та їх намагання допомогти, врешті-решт він потрапив на курс лікування до спеціальної лікарні в Джурові. За припущенням, таким чином КДБ розраховувало звести нанівець авторитет поета та одночасно підірвати стан його здоров'я через ліки. 1985 після його втечі з Джурова, Мельничука було запроторено до психлікарні в Підмихайлівцях. Звільнений він був лише 27 квітня 1986, одразу після Чорнобильської аварії. Поету повідомили, що на нього тоді готувалося нове ув'язнення, але увагу радянських спецорганів було відвернуто техногенною катастрофою.

    1990 — вийшли збірки "Строфи із Голгофи" (Велика Британія) та "Князь роси" (Київ, видавництво "Молодь"). У 1990 Тарас Мельничук вступив до Спілки письменників України.

    1992 за книжку "Князь роси" удостоєний Державної премії України імені Т.Г. Шевченка.

    Останні роки прожив у Коломиї. 1994 у Коломийській друкарні ім. Шухевича побачила світ збірка поезій "Чага" (завдяки директорові друкарні Михайлові Андрусяку).

    Тарас Мельничук помер 29 березня 1995 року. Похований на місці колишнього рідного обійстя в Уторопах.

    Щороку 19 серпня, на День міста в Коломиї вручають міську літературну премію імені Тараса Мельничука.

    Поет був одним з тих „Апостолів правди і науки”, які не зломились і не дали зламати хребта своєму народові. Тарас Мельничук назавжди залишиться в нашій пам'яті, в пам'яті прийдешніх поколінь. Він залишиться взірцем служіння героїчного, самовідданого й жертовного служіння Україні.

 КРАЄЗНАВЧИЙ ЕКСКУРС 

"З ІСТОРІЇ ПРИКАРПАТТЯ"

    На хвилі відродження державності України зріс інтерес до поглибленого пізнання її історії, історії «малої» батьківщини кожного з нас як складової великого минулого нашої країни. Формування національної самосвідомості народу в значній мірі залежить від усвідомлення власних витоків, від всебічного, правдивого і неупередженого вивчення життя предків.

    Прикарпа́ття - історико-географічний та етнокультурний регіон України. За сучасним трактуванням до Прикарпаття належить більша частина Івано-Франківської області (підгірська частина Івано-Франківського, Калуського, Косівського та Надвірнянського районів), частина Львівської (підгірська частина Дрогобицького, Самбірського та Стрийського районів - західне Прикарпаття) та Чернівецької (підгірська частина Вижницького та Чернівецького районів - східне Прикарпаття).

    Історично до Прикарпаття також входять: прикарпатська частина Бойківщини, Гуцульщини, Лемківщини, а також Покуття та Опілля. Географічно границя Прикарпаття в цілому збігається із річищем Дністра та Верещиці - на півночі та північному сході, а також головним вододілом, який розділяє басейни Вісли й Дністра з одного боку й басейн Тиси - з іншого, - на півдні.

    Північні й південні схили Карпат, тобто територія сучасного українського Прикарпаття та Закарпаття, за свідченням більшості істориків, були заселені білими хорватами, потім переважно іншими слов'янами. Слов'янські племена були автохтонами цієї території, мали високий рівень культури, відзначалися досить високою густотою населення.

    Цей край був заселений  тиверцями та білими хорватами, коли наприкінці Х століття увійшов до складу Київської Русі, в період коли князь Володимир повністю завершує підкорення всіх руських земель (Перемишль, Червенські міста, Закарпатська Русь та інші).

    Серед українського населення Карпат і Прикарпаття виділялися чітко виражені етнічні групи, які характеризувалися цілим рядом відмінностей у побуті, одязі, говорах тощо. В першій частині «Географії Руси» Р. Заклинського читаємо, що «Русинів, що сидять в горах низького Бескида, називають лемками, других, що живуть в горах від річки Ослава, аж по джерела Лімниці, називають бойками, а тих, що живуть в Чорногорах по стороні галицькій, буковинській і угорській, називають гуцулами. Крім того маємо ще жителів рівного поля і тут одних називають подоляни, інших ополяни, ністровяни, долишняни, сотаками, жителів лісових названо полісюки, тих що живуть між Дністром і горами названо підгорянами».

    На теперішній час гуцули заселяють частину гірських районів Івано-Франківської і Чернівецької областей та Рахівський район Закарпатської області. Це дуже цікава етнічна група, яка відзначається надзвичайно оригінальною матеріальною і духовною культурою, особливими характерними і неповторними рисами у забудові осель, в одязі, у народній поетичній і музичній творчості.

    Прикарпаття - наш рідний край, низовинні і гірські простори якого покриті зеленими лісами, бистроплинними ріками, потічками. І все це зливається в одну неповторну панораму мальовничості, якою захоплюються всі, хто проживає або гостить в цьому чудовому нашому краю. Прикарпатські міста і села багаті не лише неповторною красою природи, але вони пам’ятні багатовіковою історією, яка відображена в археологічній матеріальній праісторичній культурі, в давніх княжих літописах, численних середньовічних хроніках, багатьох історичних документах, оповита народними легендами, переказами та віковими традиціями.